Українська дипломатія воєнного часу

Звільнену за провали у роботі Генпрокуратури І.Венедиктову хочуть відправити послом до Швейцарії. Венедиктова – доктор юридичних наук, професійний юрист, але досвіду у дипломатії немає. Крім того, роботу щодо її направлення в Генпрокуратурі президент оцінив як провальну. Виходячи з цього можна вирішити, що посольські посади є синекурами для обраних.

Посол України в Сполучених штатах Америки Оксана Маркарова

А деякі призначення останніх років підтверджують такий висновок: В Австралію відправили піарника, який жодного дня не працював у МЗС, без дипломатичного досвіду. У США послом працює людина, яка може мати відношення до фінансових операцій з ОВДП на користь банку свого чоловіка ( детальніше )

Сполучені Штати не просто важлива держава, а стратегічний партнер України, допомога якої є життєво важливою для країни. Коли чиновники різних рангів у США розповідали, що Росія готує напад на Україну, посол Маркарова, мабуть, не спромоглася розпізнати важливості цих сигналів і донести їх до Офісу президента. Коли, порушуючи звичні канали комунікації, американський президент змушений був просто виходити до ЗМІ, щоб у Києві його почули, посол не діяла.

Через 5 місяців війни прийшло усвідомлення того, що деякі чиновники в Україні або некомпетентні, або не знаходяться на своїх місцях. І якщо Венедиктова вже несе свою частину провини, то чи не слід наступним кроком запитати нашого посла у Вашингтоні, як так сталося, що вона не змогла достукатися до президента з такою інформацією, чи не змогла зрозуміти, наскільки серйозними були попередження Білого Дому. З аналізу публічних виступів, інтерв'ю та активності в соцмережах пані Маркарової випливає, що посол України в США або не розуміла, що відбувається, або ж не надто цим "парилася".

Спочатку пані Маркарова прямувала до США швидше із фінансово-економічною, а не політичною місією. На Банковій заявили, що головним для посла України у Вашингтоні є представництво українських інтересів у глобальних фінансових установах. До речі, і США відповідали Україні взаємністю, демонстративно не призначаючи повноцінного Посла в Україну. Такий підхід показує, наскільки в українському керівництві не розуміли серйозності ситуації, в якій перебувала Україна та важливості адекватного представництва у Вашингтоні.

Підтвердженням цього є той факт, що Маркарова останніми тижнями перед війною взагалі випала з комунікаційного процесу. І за лобіювання постачання зброї в Україну відповідали зовсім інші люди. Але війна дозволила стати Маркаровій представником країни – жертви російської агресії. Всі двері знову відчинилися, і можна було б показати приголомшливий результат. Але, певне, не було достатньої мотивації чи компетентності.

Лендліз для України пролобіювали сенатори та конгресмени. Американські політики та дипломати, яким потрібно дізнатися інформацію про Україну, звертаються швидше до колишнього міністра закордонних справ Грищенка, який останнім часом перебуває у Вашингтоні, ніж до Маркарової. Жодної роботи з підготовки України до можливих внутрішньополітичних змін в американській політиці, які можуть статися вже за три місяці, Маркарова не веде. Більше того, напередодні бенефісу республіканців на виборах на початку листопада з боку офіційного Києва розпочалася атака на єдину українку – члена американського конгресу Вікторію Спартц, яка для Байдена та багатьох конгресменів є не лише колегою, а й уособленням України. Як відомо, саме Спартц була запрошена на підписання ленд-лізу та отримала символічний подарунок від президента США – ручку, якою і був підписаний ленд-ліз.

Серед республіканців зростає невдоволення політикою Байдена загалом, щодо України, зокрема. Республіканці, на відміну  від демократів, виявляють нижчий градус підтримки. При цьому, активних дій з боку посольства України для зміни такої ситуації ми не бачимо.

Часи стрімко змінюються, але уроки історії нагадують вихід із складних ситуацій. Так, наприклад, у серпні 1943 року Сталін, розуміючи важливість Сполучених Штатів для зовнішньої політики Радянського Союзу та для зміцнення Антигітлерівської коаліції, змінює Максима Литвинова на посаді Надзвичайного та Повноважного Посла у США на молодого та амбітного Андрія Громика. Литвинов – величина у радянській ієрархії: старий більшовик, народний комісар закордонних справ у 30-ті роки, друг Ротшильда та людина, яка має тісні зв'язки у світовому сіоністському русі. Громико – 34-річний вихованець начальника Відділу зовнішніх зносин Генерального штабу ЗС СРСР генерал-лейтенанта Олександра Васильєва. Вальяжний сановник Литвинов, який отримав місце посла "за заслуги", і на противагу йому – "молодий вовк" Громико, який мав довести свою ефективність. Історики дипломатії підтверджують: якби Сталін не змінив Литвинова на Громико, не було б успіхів радянської дипломатії в Тегерані, Ялті та Потсдамі, не було б успіху в Думбартон-Оксі та двох додаткових мандатів для СРСР в Організації Об'єднаних Націй.

Та ж ситуація була і з Надзвичайним та Повноважним послом СРСР у Великій Британії Іваном Майським – англофілом, другом усіх британських аристократів, професором. Але у серпні 1943 року Сталін приймає рішення поміняти його на більш ефективного Федора Гусєва, якого вважали "солдафоном і грубіяном", але який міг жорстко поставити те чи інше питання перед самим Черчиллем і навіть королем Георгом. На думку історика Олександра Орлова, "Литвинов і Майський були добрими дипломатами, але вони звикли просити, а тут уже настав час вимагати, для цього потрібні були люди жорсткіші — поїхали Гусєв та Громико".

І в цьому випадку Маркарова виступає як маркер: вона, можливо, хороший бухгалтер і може стати в нагоді у переговорах з МВФ з питань реструктуризації боргів або виділення нових траншів для української економіки. Але, очевидно, що воєнний час потребує абсолютно нових підходів до дипломатичної роботи та зовсім інших людей у країнах, які для України є стратегічними партнерами. Потрібні не люди, які звикли просити, а люди, які вміють вимагати. Країні потрібні люди, які можуть заявляти українські інтереси на світовому рівні, а не "друзі та родичі", яких треба кудись прилаштувати.