Конституція в інтересах свого гаранта: чому Основний закон України — вічний привід для політичних суперечок

У світі вистачає країн, які непогано справляються і без Основного закону, задовольняючись цілої "солянкою" норм конституційного характеру, розкиданих серед цілої низки правових актів. Це Великобританія, Канада, Швеція, Ізраїль і ще кілька країн, включаючи Саудівську Аравію, де статус найвищої юридичної сили належить священній книзі мусульман – Корану, а також Сан-Марино, що використовує в якості одного з незмінних державотворчих документів статут республіки, що датується початком XVII століття. Проте всі ці винятки лише підтверджують основне правило – повністю обходитися без зводу законів і правил жодна держава не може.

Колаж: Д. Романюк/Comments.ua

Конституція, що була народжена в муках

Сказати, що Конституція України стала плодом довгих і болісних пологів – значить не сказати нічого. Батько української державності – Леонід Кравчук – ще до проголошення незалежності зметикував, що Конституція УРСР редакції 1978 року, яка дісталася у спадок від радянської республіки, не зовсім те, що потрібно молодій і самостійній державі, тому за основний закон у червні 1991 року була прийнята "Концепція нової Конституції". У наступні 3 роки проект неодноразово перероблявся і доповнювався, а після політичної кризи і приходу до влади Леоніда Кучми весь прогрес обнулився. Писати нову Конституцію почали заново, відправивши у смітник такі сміливі статті як, наприклад, законне право на політичний протест громадян з редакції 1993 року.

"Ахіллесовою п'ятою" концепцій обох перших президентів були зовсім не права населення, а закладені в них з самого початку протиріччя між гілками влади в трикутнику "глава держави-парламент-уряд", і якщо Кравчук намагався підібратися до моделі президентської республіки" обхідними шляхами, то його наступник – Кучма – без зайвих вагань вирішив "протягнути" через парламент варіант Конституції, що наділяє президента масштабними повноваженнями. Роль Верховної Ради в його редакції зводилася до декоративної. Втілити задумане глава держави збирався 27 червня через винесення проекту на всеукраїнський референдум, про що офіційно було оголошено на позачерговому засіданні РНБО. Підсумки народного волевиявлення були цілком передбачуваними, а слідом за ними повинен був послідувати розпуск парламенту. За адресою Грушевського, 5 на таку перспективу дивилися без особливого оптимізму, тому розробили власну більш м'яку версію Основного закону, екстрене прийняття якого на засіданні Верховної Ради в ніч з 27 на 28 червня 1996 року і стало розв'язкою президентсько-парламентського клінчу.

Найзапекліші суперечки розгорілися з приводу державної символіки (комуністи були категорично проти тризуба і жовто-блакитного прапора), а також півострова Крим (націонал-демократи наполягали на статусі звичайної області без будь-яких ознак автономії). Домогтися більшості голосів за обома статтями вдалося тільки до ранку.

"Мемами" доленосної ночі стали фраза з радянського фільму "Кавказька полонянка" – "Нам звідси або в ЗАГС або до прокурора", яку час від часу повторював тодішній спікер Олександр Мороз нескладно голосуючим депутатам, і пропозиція святкувати День Конституції два дні поспіль від члена парламенту з промовистим прізвищем Свято з Хмельницької області.

Конституційне "перетягування ковдри"

Кучма зробив вигляд, що все так і було задумано, з'явившись під ранок голосування і попросивши у парламенту вибачення за надто "некоректну стимуляцію процесу", але при цьому про свої плани створення "суперпрезидентської" республіки він не забув. У 2000 році був проведений всеукраїнський референдум про поправки до Конституції, де на голосування були винесені ті ж положення, що і чотирма роками раніше: двопалатний парламент, скорочення кількості депутатів до 300 і зняття з них недоторканності. Ініціатива, названа організаторами народною, дійсно отримала широку підтримку серед українців, набравши понад 80% голосів, однак у Конституційному суді поховали надії на "абсолютне президентство", заявивши, що без схвалення Ради результати референдуму не мають юридичної сили.

Зазнав фіаско і "План Б", повністю протилежний попередньому, за яким він збирався послабити владу президента. План полягав у розширенні конституційних прав прем'єр-міністра, а також переформатування парламенту і був розрахований на те, що Кучма зможе контролювати владу в країні, навіть не будучи обраним на третій термін. На його реалізацію не вистачило голосів, а на подальші конституційні хитрощі – часу. Епоха Кучми закінчилася "Помаранчевою революцією" і приходом Віктора Ющенка, який з ходу передав частину повноважень президента до Верховної Ради та встановив обіцяну опозицією модель парламентсько-президентської республіки.

Зміни на користь не пішли, а тільки загострили протистояння між главою держави і вертикалями влади. Спочатку це призвело до дострокових виборів у Раду, а потім переросло у перманентний конфлікт Ющенка з прем'єр-міністром Юлією Тимошенко. Цікаво, що наприкінці своєї каденції президент шукав шляхи внесення в Основний закон чергових поправок. Восени 2009 року він ініціював всенародне обговорення змін до Конституції і навіть встиг випустити анкету для опитування населення, де після невеликого вступу про неможливість проводити реформи в умовах, що склалися, були винесені питання про ставлення опитуваних до депутатської недоторканності, скорочення парламенту і обрання в Раду за відкритими списками.

4-й президент України Віктор Янукович на відміну від попередника церемонитися з опозиційною версією Основного закону не став. Після відмови від ідеї з проведенням чергового референдуму "регіонали" під косі погляди Венеціанської комісії просто оскаржили реформу в Конституційному суді і "відкотили" Конституцію до попередньої версії 1996 року. Як не дивно, але в часи свого прем'єрства в уряді Ющенка Янукович неодноразово висловлювався на підтримку парламентсько-президентської моделі правління, називаючи її найбільш ефективною, що дуже точно можна описати фразою про те, що точка зору залежить від місця сидіння.

Новий конституційний поворот

З 2014 року для Конституції України розпочалася нова ера – після розстрілу людей на Майдані парламент проголосував за відновлення редакції Основного закону 2004 року, і вже другу президентську каденцію поспіль, всупереч сформованій традиції, до цього питання ніхто не повертається. Втім, залишати державоутворюючий документ в спокої ніхто не збирається.

У липні 2015 року президент Петро Порошенко презентував "децентралізаційний" пакет змін до Конституції, яким передбачався відхід від централізованої моделі управління державою і введення нової системи територіальної організації влади. Найбільші суперечки у парламенті викликав його 18 пункт, де згадувалося про прийняття окремого закону про місцеве самоврядування окремих районів Донецької та Луганської областей, що багато хто сприйняв як загрозу цілісності України і фактичну легалізацію ОРДЛО.

Думка досить спірна, особливо якщо врахувати, що щорічне продовження закону "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей" сприймалося до цього тими ж самими людьми без особливої паніки. Тим не менш, після масових сутичок з радикалами під стінами Верховної Ради, в ході яких загинуло четверо нацгвардійців, про прийняття поправок було вирішено не згадувати. Петру Порошенкові все ж вдалося залишити після себе слід в Конституції – завдяки його старанням змінилася преамбула Основного закону, де була закріплена "європейська ідентичність українського народу і незворотність європейського та євроатлантичного курсу України", а глава держави ставав ще й гарантом курсу на вступ до НАТО і ЄС.

За внесення нових поправок новий глава держави Володимир Зеленський взявся досить бадьоро, одним махом здійснивши багаторічну мрію українських президентів – скасування депутатської недоторканності. Правда, із застереженням, що депутати не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах. Опинившись на Банковій, колишній актор "Студії Квартал-95" взагалі фонтанував ідеями для змін в Основний закон. Він пропонував зменшити чисельність ВРУ, позбавляти депутатських повноважень за прогули і "кнопкодавство", наполягав на праві президента призначати голів НАБУ та ДБР, а також презентував власне бачення децентралізації країни з округами замість ОДА і префектами. Чергову реформу місцевого самоврядування розкритикували в Євросоюзі, а інші ініціативи напоролися на скептицизм Конституційного суду. Зараз вирішується доля внесення поправки про право народу України на законодавчу ініціативу в 93 статтю Конституції. 18 червня поточного року законопроект був прийнятий у першому читанні й відправлений на доопрацювання. Проведення референдумів в Україні – питання не менш болюче, ніж спори про моделі управління, тому баталії за майбутнє народовладдя ще попереду.