Без п'яти хвилин нові члени НАТО: що означає випад Туреччини на адресу Швеції та Фінляндії

"Порція критики на адресу Швеції та Фінляндії, скоріше, спроба трохи підіграти Росії", - експерт

Більшість громадян Туреччини проти вступу Швеції та Фінляндії до НАТО, оскільки влада скандинавських країн підтримує курдських екстремістів. Про це заявив глава турецького МЗС Мевлют Чавушоглу. Експерти розповіли виданню "Коментарі", про що говорять такі заяви та чи може Туреччина заблокувати вступ скандинавів до Альянсу.

Фінляндія та Швеція є важливою складовою нової геополітичної осі

Експерт-міжнародник Антон Кучухідзе вважає, що ситуацію слід розглядати у глобальному розумінні.

"Неформально її можна назвати „Глобальна сітка свободи”. Цю нову геополітичну вісь почала формувати Великобританія. Окрім неї туди входять ще Ісландія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Україна. І – Туреччина. Представники цієї осі активно протистоять РФ (за винятком, хіба що, Туреччини, яка досить стримана у цьому ракурсі, що не завадило їй постачати в Україну "Байрактари" та закрити Босфор), на відміну від так званої Старої Європи", – зазначає експерт.

За його словами, ця геополітична вісь, дуга, наповнена конкретним змістом. Поїздки президента України до Лондона та Анкари вилилися в результаті у потужні військові контракти. Можна також згадати створення Люблінського трикутника (створений 28 липня 2020 року тристоронній регіональний альянс для політичного, економічного та соціального співробітництва між Україною, Польщею та Литвою, метою якого є зміцнення діалогу між країнами, підтримка інтеграції України до Європейського Союзу та НАТО), "Квадрига" Україна-Туреччина (передбачає регулярні зустрічі міністрів закордонних справ та міністрів оборони для обговорення військово-політичних викликів у Чорному морі), створення військово-політичного союзу Великобританія-Польща-Україна. І вся ця дуга формується такими невеликими спілками, наповненими реальним змістом, відповідними документами та підтримкою (включаючи військову), наголошує Антон Кучухідзе.

Що стосується Фінляндії та Швеції, то їхня основна місія – саме інтеграція в Північноатлантичний альянс, пояснює він.

"Важливо розуміти, що всі ці країни є частиною однієї глобальної стратегії. Тому всі вони – країни-партнери, – зазначає експерт. – Включно з Туреччиною, у якої як учасник масштабного геополітичного проєкту є тут свої дивіденди, включаючи посилення ролі в Чорноморському регіоні".

На думку Антона Кучухідзе, Туреччина не має наміру блокувати, наперекір партнерам, євроатлантичну інтеграцію Фінляндії та Швеції.

"У Туреччині – чудові стосунки з Великою Британією, яка, нагадаю, є ідеологом "Глобальна сітка свободи". Ну, а за досить жорсткими заявами турецьких офіційних осіб на адресу Швеції та Фінляндії криється бажання отримати гарантії безпеки щодо чутливих для Анкари питань, – пояснює експерт. – Думаю, що відповідні запевнення від партнерів Туреччина отримає. І все закінчиться швидким вступом Фінляндії та Швеції до НАТО".

"Влада Туреччини побоюється посилення ролі Європи (а не НАТО в Європі) у міжнародній політиці"

Політичний консультант Олександр Вербицький не думає, що МЗС Туреччини проводило якесь дослідження щодо вступу Фінляндії та Швеції до НАТО. Не впевнений він і в тому, що жителям Туреччини так важливо питання вступу - не вступу європейських країн до НАТО.

"Виходжу з того, що населення Туреччини не настільки заполітизоване (знаннями про далеку Швецію та Фінляндію, тим більше "загроз", що виходять від їх вступу до НАТО), як хотілося б продемонструвати турецькій владі. Швидше за все, йдеться про те, що влада Туреччини побоюється посилення ролі Європи (а не НАТО в Європі) у міжнародній політиці, тоді як раніше все було більш-менш прогнозовано", – зазначає експерт.

Він підкреслює, що у колишній системі координат Туреччина прагнула закріпити у себе декларація про політику багатовекторності, граючи як у Росію, і так званий колективний Захід.

"Неприєднання до санкційної політики щодо Росії (2014 рік) – один із прикладів вдалого лавірування Анкари. І це можна зрозуміти, тому що втратити 26 млрд доларів товарообігу з Росією і майже 5 млн туристів (19% від усіх туристів, що прибувають до Туреччини), не кажучи про інвестиції в економіку - серйозна втрата для економіки. Проте в аспекті визначення подальшої політики щодо Росії турецьким елітам необхідно визначитися, – вважає Олександр Вербицький. – З ким далі вони мають намір проводити зовнішню політику з точки зору пріоритетності, з Москвою, Брюсселем, Вашингтоном чи Пекіном? Можливі комбінації: Вашингтон та Брюссель – з одного боку, Пекін – з іншого. Але Москви в цих конструкціях не повинно бути".

Експерт зазначає, що у відповідь на те, що відбувається в Україні, Туреччина намагається зберегти як би максимально нейтральний статус майданчика для переговорів. При цьому, продаючи нам БПЛА і торгуючи з РФ.

"Щось подібне відбувається з Білоруссю у її прагненні всидіти на двох стільцях (допомагати Росії вести війну в Україні – і водночас постійно заявляти про готовність продовжувати "справу миру" як переговорний майданчик). З Туреччиною, як на мене, все простіше. Поставляючи нам БПЛА Bayraktar, які успішно знищують російського агресора, офіційна Анкара вже визначилася, на чиєму боці. Але все одно намагається отримати максимум вигоди із ситуації", – пояснює Олександр Вербицький.

На його думку, Туреччині не так важливий факт прийняття Фінляндії та Швеції до НАТО, розуміючи, що це майже вирішене питання, як:

– розуміння власної ролі в НАТО після зміни самого формату Альянсу (а те, що формат буде змінено – ніхто не сумнівається);

- розуміння власної ролі в новій системі координат між Заходом та Сходом, з погляду та регіонального енергетичного, металургійного та логістичного центру.

"Не забуватимемо, що Туреччина – це ще й "перехрестя Європи та Азії", а також 11-та економіка у світі за величиною ВВП. І питання прийняття двох країн до НАТО для Туреччини не таке важливе. А порція критики на адресу Швеції та Фінляндії тут скоріше – спроба трохи підіграти Росії (показавши росіянам, що й у НАТО вони мають "союзники", а Захід далеко не єдиний), а також реалізація власного права голосу в Альянсі, – зазначає Олександр Вербицький. - Думаю, всі вже усвідомили, що безпеки багато не буває, а краще, якщо вона ще колективна. Саме такий висновок зробили у Фінляндії та Швеції. А Польща, наприклад, ще минулого року заявила про збільшення своїх Збройних Сил майже вдвічі. Відповідний висновок зробила Україна – поступовим переходом на стандарти армій НАТО. Але головний урок цієї війни для всіх – першорядне значення міжнародної економічної кооперації та підтримки, без яких неможливо навіть міркувати як про систему безпеки взагалі, так і про роль будь-якої країни в сучасному світі зокрема".